Оповідання «Після грози» / Prose «After the thunderstorm»

 

АВТОР: Уляна Бойко 
РЕЙТИНГ: PG 
ЖАНР: воєнний

(Друга світова війна)

Велике село, ще незабруднене німецькими слідами, мирно жило своїми турботами поблизу густого лісу на зеленій рівнині українських просторів. Біля самої околиці дзвеніла невелика річечка й квапливо пірнала в гай.

Цього ранку в повітрі витала якась неспокійна тиша. Сонце в небі палило так, що плавився обрій. Навіть річка принишкла й не так гнала свої води на зустріч з лісовими тінями. Такий настрій природи часто заманював грозовий дощ та бурі.

Неподалік села, на долині, що примикала до лісу, маленький хлопчик пас десяток гордих гусей. Пастушок був одягнений у колись білу, а тепер сірувату сорочку й коротенькі, пошарпані часом штанці. Тримаючи в руках хворостину, що була більшою від нього самого, він з відкритим ротом дивився в небо, де літав яструб.

Раптом гуси схвильовано підняли голови. Вдалині, з боку лісу, почувся приглушений гуркіт. Хлопчик, притуливши долоню до чола, примружився й поглянув у той бік, звідки долинали звуки. З лісу, напудреною пилом дорогою, виїхала вантажівка, накрита темно-зеленим брезентом. За нею ще одна, друга, третя… Так, гуркотячи одна за одною, на дорогу виїхало десять машин. Пил вихором виривався з-під впевнених коліс і клубами здіймався в гарячому повітрі. Пастушок кинув хворостину й злякано побіг до села, залопотівши чорними п'ятами.

В цей час господарка крайньої хати невміло колола дрова. Побачивши машини та переляканого хлопчика, що, як ошпарений, влетів у сіни, на мить застигла, а потім і сама побігла до хати, кинувши миску з пшеницею, що розсипалася й золотистими крапельками пірнула в зелену траву.

Машини зупинилися біля села. З-під зеленого брезенту, що був натягнутий на каркас кузова, шумно висипалися солдати. Вони розмістилися на березі річки, розвели вогонь і почали щось готувати. Жінка, виглядаючи з вікна, ще пильніше придивлялася до несподіваних гостей. Побачивши, як у її двір впевнено зайшов високий міцний чоловік, схопила косу, що стояла біля печі, і причаїлася коло дверей. Трохи так постоявши, жінка знову несміливо підійшла до вікна й зазирнула в нього. Несподіваний гість зробив те саме. Жінка злякано вигукнула й відскочила вбік. Хлопчик здригнувся, затамував подих і притих на величезній білій грубці, куди відразу й сховався, вбігши в хату.

Чоловік випростався, насупив брови, кашлянув, провів руками по поясі й легенько постукав у вікно. Почувся шелест. Двері відчинилися, і в них з'явилася господиня. Солдат усміхнувся і, приклавши руку до козирка, відрекомендувався:

Сержант Тарасенко!

Жінка оглянула чоловіка й зупинила погляд на запилених чоботях. Гість, опустивши руку й жмурячись із-за сонця, продовжив:

Господине, води набрати можна?

То наберіть, якщо треба, відповіла жінка і, повільно пройшовши повз нього, ніби нічого й не сталося, попрямувала і бік огорожі, де стояла й мирно жувала траву худорлява корова.

Сержант, усміхнувшись, хитнув головою й підійшов до криниці, взяв відро і, поглядаючи на господиню, опустив його в горловину водяної скарбниці. Відерце загриміло вниз і незабаром захлинулося холодною прохолодою. Коли ланцюг натягнувся, сержант почав неспішно піднімати відро вгору, так само скоса спостерігаючи, що робить жінка. Наважившись почати розмову, запитав:

А де чоловік? Воює?

Жінка повернулася до нього, схиливши набік голову, і вколола карими очима.

А де ж йому бути? На фронті.

«Ну й спитав же?» вилаяв себе в думках солдат, але знову промовив:

Скучаєте, мабуть?

А то ж як! Звичайно.

З цими словами вона взяла миску й пішла в хату, з-за дверей якої виглядав босоногий пастушок.

З боку річки, що мирно дзвеніла трохи нижче садиби, де був сержант, почувся гучний сміх: це веселилися солдати, які весь час з цікавістю спостерігали за ним. Тарасенко погрозив у їхній бік кулаком і, взявши відро, вийшов з двору до машин, що стояли неподалік.

Після обіду, відпочивши, солдати збиралися в дорогу. Колоски невизрілої пшениці неспокійно гойдалися від вітру, що несподівано налетів зі сходу. Сивий капітан суворо дивився на горизонт, звідки рухалася чорна хмара. Потім перевів погляд трохи правіше від себе, почувши сміх. Там один із його солдатів щось шепотів дівчині, яка стояла біля тину й сором'язливо зривала червоні стиглі вишні.

Та шо ви мені ото таке кажете? почервонівши, швидко промовила вона.

Та я говорю, що як вижену німця, приїду за тобою й відвезу до Одеси. Та за такими очима, хоч на край світу.

Всі ви балакати вмієте... сказала дівчина й зайшла за стовбур дерева.

Сивий капітан ще більше насупив брови й сумно нахилив голову. Він важко зітхнув, передчуваючи грозу не лише на небі.

До нього підійшов сержант Тарасенко й голосно прокричав:

Батальйон готовий у дорогу!

Вільно, похмуро відповів капітан. Командуй рухатися в дорогу.

Слухаю!

Тарасенко повернувся й закричав: «По машинах!». Наприкінці команди його голос зірвався й видав писклявий звук. Солдати, посміюючись, почали розміщуватись у машинах. Тарасенко невдоволено насупив брови, кашлянув і заходився всіх підганяти.

Солдат, що розмовляв з дівчиною, озирнувся. Вона ж затамувала подих, і смуток ковзнув у її блакитних очах.

Мені час, сказав хлопець, не бажаючи розлучатись, але я обов’язково повернусь і заберу в мамки з татком! Ой, заберу!

Він підморгнув їй і вже зібрався бігти до машини, але дівчина окликнула його й підійшла до тину.

Зачекай!

Солдат озирнувся. Блакитноока тримала в засмаглих руках три соковиті яблучка. Несміливою, тремтячою від хвилювання рукою простягла їх солдатові. Він усміхнувся, взяв дорогий йому подарунок і, раптом нахилившись до дівчини, поцілував у рум'яну щічку. Блакитноока почервоніла ще більше й нахилила голову, прикривши щоку рукою, ніби боялась, що вітер відбере в неї гарячий подарунок.

Сержант Тарасенко, побачивши це, знову закричав на все горло:

Семеренко, у машину!

Та йду! Що, не видно?!

Солдат заліз до кузова останньої машини й сів на краю лави. Серед товаришів пробіг смішок. Семеренко глянув на хлопців, гордо підняв голову, вдав, що плюнув на свою долоню, і провів нею по волоссю, копіюючи важливу персону. На цей раз солдати голосно зареготали. Лише один з них, що сидів навпроти веселуна, з тривогою дивився на темне небо й щось думав. Семеренко це одразу помітив і вирішив зачепити товариша:

Чого, Миколо, такий сумний?

Той не відповів.

Ревнуєш? Га-га-га!

Ну й дурний ти, — сказав зовсім ще юний солдат, якого всі називали Чижик.

Він сидів біля Семеренка й хитро спостерігав за його витівками.

Солдати знову засміялися. Їхній веселий сміх долетів до сивого капітана й ще більше навіяв смуток.

Тарасенко заскочив у кабіну тієї ж машини й батальйон рушив уперед на захід, ніби тікаючи від чорної грозової хмари, що впевнено їх наздоганяла.

З боку останньої машини продовжував долинати веселий сміх. Семеренко безтурботно співав про те, що бачив дорогою, поклавши свої нехитрі вірші на музику пісні «Несе Галя воду»:

Поруч біля мене Васька,

Героїчно в бою б’ється.

А коли любов нагряне,

Він барвінком в’ється.

Солдати сміялися й кидали в його бік жарти: «Це як ти біля тої, яка тобі яблучок нарвала?». Той, ніби не чув і, посміхаючись, продовжував:

Їду я в краї далекі,

Захищати рідну матір-землю…

Раптом його перебив Микола, який продовжував сумно дивитися на чорну хмару, що їх наздоганяла:

А вдалині стоїть босоніж мати та й ридає, сина виглядає…

Всі вмить затихли, задумалися. Напевно, кожен згадав свою домівку.

Машини поволі повзли у бік темного лісу. Навколо них неспокійно шуміло золотисте поле пшениці. Темне небо зловісно прорізала блискавка. Загуркотів грім.

***

Машини виїхали із лісу на невелике поле. Небо вже було затягнуте темним покривалом, яке розривали самотні стріли блискавки. Семеренко, жуючи соковите яблуко, визирав із-за брезентового навісу й дивився вгору. Хитнувши головою, сказав:

Е, товариші, ща як дасть, по вуха буде багнюки.

Нічого з тобою не станеться! весело підкинув Чижик.

Той глянув на нього й знову відкусив від яблука.

Та й розумний же ти, так само весело відповів він.

Раптом почувся оглушливий вибух. Все здригнулося. Звідкись повалив дим, почулися крики. Машина різко зупинилася, і Семеренко вдарився чолом об борт. Вилаявшись, засунув пів’яблука в кишеню й швидко зістрибнув на землю, міцно тримаючи в руках автомат. Почувся новий вибух. Вибігши з укриття, зблід і трохи позадкував. Перед ним розляглося поле, затягнуте чорним димом, крізь який проглядалися величезні зловісні танки німців. Перша машина їхнього батальйону була підбита й з неї висипались, як горох, солдати, які швиденько займали позиції для оборони. Тарасенко зірваним голосом роздавав команди. Все гриміло, димилося, здригалося. Не можна було розібрати, чи на небі гроза, чи це снаряди розривають тишу.

Почав накрапувати дощ.

Сили були нерівні. Ворог застав їх зненацька й лише чудо могло допомогти їм вистояти.

Семеренко, прикриваючи відхід товаришів, побачив капітана, який махав руками й командував: «Назад! У ліс!». Раптом він замовк і впав навколішки. На його обличчі застигло здивування. Він дивися в небо, де спалахували блискавки.

Капітане! закричав Семеренко й побіг до нього.

Той застогнав:

Відставити…

Вибачте, не можу, — хрипко сказав відчайдушний солдат, відстрілюючись.

Бовдур, кажу, тікай! З мене толку вже не буде.

Думаєте, як головний тут, то все знаєте? Бій не закінчено, поки є кому махати кулаками.

Та й впертий же… Сили нерівні, — стогнав, трішки підвівшись, допомагаючи хлопцю тягти себе в бік лісу. Не вистоїмо.

Не гоже вам, капітане, таке казати, дав відчайдушно чергу по ворогові, що наступав. Хіба так підтримують бойовий дух? Зара в лісі сховаємось і дамо їм прочухана. Ліс то наше все. Дзуськи вони отримають, а не нашу землю, супостати… — і знову черга.

Семеренко озирнувся в бік села, в якому вони зупинялися.

Не дамо… Нам є, заради кого жити, прошепотів ледве чутно, і його очі наповнилися ще більшою впевненістю.

Зав’язався бій. Все змішалось. Де небо, де земля — нічого не видно. Німці бездушно наступали на солдат, а ті намагалися добратися до лісу.

В якийсь момент здалося, що це кінець. Сили дійсно були нерівні. Семеренко прикрив очі, готуючись ринутись на ворога. Нехай він не зупине його сам, але до останнього буде тримати оборону. Не віддасть свою землю так просто! Залишивши капітана за густими кущами, зібрався повернутись до друзів, що ще не встигли сховатись у лісі. Набрав повні груди повітря й закричав, біжучи вперед. Але раптом завмер, бо його крик оглушив все навколо. Ні. Не його. Тобто, не лише його… Щось трапилось. Щось незрозуміле. Звідки не візьмись, залунали десятки голосів. Хтось кричав ще. Голосно і з усіх сторін. Аж холод поповз по тілу. І знову небо й земля перемішались. Бій зав’язався з новою силою.

***

Тихе поле. Співають птахи, красуються різнобарвні польові квіти, роса після дощу блищить на сонці. Літають метелики, колишуться колоски пшениці, які не витоптала війна. Біля квітки маку бубонить джміль. Тихо-тихо.

Де ви взялись? Я думав, нам прийшов кінець. Як грім з ясного неба, спитав капітан у коренастого хлопця, який швидко та вміло бинтував йому рани.

А ми давно тут піджидаємо, посміхнувся той. Думали, нас малувато буде, щоб зупинити їх, а тут ви якраз. Вчасно.

Знач, партизани?

А то!

Молодці, усміхнуся капітан. Бува ж так… А виглядало все, як кінець.

Я ж казав, що бій не завершений, поки є кому кулаками махати! весело присусідився поряд Семеренко. Як ви?

Порівняно з тим, як могло бути, то прямо як в день народження.

Та воно так і вийшло. Напевне, ще нам не пора. Тут потрібні.

Так треба ж комусь цих супостатів вигнати, кинув йому партизан. Так що, живіть і махайте кулаками далі. За нашими спинами сотні життів невинних людей.

Семеренко задумливо глянув у бік села. Приємна усмішка сковзнула на замурзаному обличчі, блиснувши білими зубами. Хлопець витягнув з кишені надгризене яблуко й смачно відкусив.

Якою б не була суворою гроза, після неї завжди сонце, видихнув з полегшенням капітан, дивлячись на чисте небо й яскраву веселку. Вірю, що буде мир. Закінчиться й ця війна.

Так таки так, підійшов до них Тарасенко. Підлатали нашого капітана?

Та як новий! вигукнув партизан.

Ото й добре. Куди ж ми без нього?

А Семеренко далі смакував яблучко, згадуючи блакитнооку, і з усмішкою поглядав на товаришів, які теж чудом залишилися живими.

Вистояли.

Коментарі