Фанфік «Сон» / Fan fiction «Dream»
.jpg)
***
ЙОГО очі... Вони нібито посміхаються, але якщо придивитися, видно глибше захований ледь помітний смуток, якому відома самотність тихих вечорів. Дурманить мій розум своїм низьким, хриплуватим голосом... Наразі веселий, усміхнений, щедрий. Сипле сюрпризами, словами, питаннями. Турботливий, ласкавий, ніжний. Грайливий, чуттєвий, по-дитячому милий... Поруч, але лише уві сні... Стоїть зовсім близько і у мене на руці тремтить м'яке тепло, відчуття присутності. Красива, легка ілюзія. А скільки подарунків дарує! Каже, що можу просити все, чого захочу... «А себе подаруєш?» — з'явилася думка і, як мишка, шмигнула в нірку підсвідомості. Пауза. Задумався... Цікаво, над чим? Можливо, як котик, зловив мою мишку?.. Посміхається, поринувши у роздуми. Йдемо неквапливо, навколо багато людей. Прекрасна декорація для «загубитися». У сні це так легко... Не відводжу від нього погляду, боячись, що розтане, як видіння... Знову посміхається. Простягає здоровенного волохатого ведмедика.
Грайливо зіпсувавши ідеальну зачіску, раптом завмираю. Волосся м'яке, неслухняне, лоскоче мою долоню... Лоскоче?.. Отже... я відчуваю його?.. І ВІН завмер. Дивиться на мене, його вуста легенько торкає чарівна посмішка. Прислуховується, як і я, до відчуття близькості, що так раптово виникло. Моя рука мимоволі опускається до його обличчя. Ще невпевнена, торкатись чи ні. Страх знову відчути порожнечу сну лякає. Але я наважуюся. Як мило... Теплий, ніжний, приємний... Кінчики пальців пронизує відчуття присутності. Радію, як дитя, що можу хоч разочок торкнутися і подарувати всю ніжність і вдячність, які переповнюють мене. Посміхається. Сподобалось. Злегка піддається і ледь помітно притискається до моєї долоні, ніби просить приголубити його ще раз. Який кумедний! Я б ще й обніматись полізла, але боюсь, розтане з переляку і несподіванки. Хоча, напевно, треба було ризикнути...
Дивлюсь на скуйовджену зачіску. Моїх рук справа. Сміючись, починаю поправляти його волосся, із завмиранням серця прислухаючись до кожного дотику. Зовсім на сон не схоже. Відчуваю кожну волосинку. Смішно, але цьому химерному хлопцеві теж заманулося взяти участь в дбайливому процесі і проявити турботу про мене - вирішив поправити мій комірець. Ось так і стоїмо, як два дурня, серед супермаркету: я йому зачіску поправляю, а він мені комір. Тільки обидва не дивимось на виконання роботи, а один на одного...
...Руки уповільнюють рухи. Якась тривожна пауза. Відчуваю, як серце в шаленому ритмі калатає в грудях. Щось пішло не так. З'явився якийсь шум, що здавив підсвідомість, хтось десь голосно обурювався, з'явилося відчуття самої себе... У його очах народився смуток. Вії стали ледь вологими... М'яка, легка посмішка жалю... Я перестала відчувати його дотик... Навколо набігло ще більше людей. Всі метушилися. Супермаркет наповнився криками. Тривожно... ВІН зробив крок назад, все ще не відводячи від мене погляд. Відчуваю, як всередині пече настирлива прикрість... Тане... З тією ж милою посмішкою і сумним, наповненим сльозами поглядом розчиняється в натовпі, який хаотично штовхає його з усіх сторін... Одинокий, мовчазний, недосяжний...
— Пів на дев'яту! Ти при своєму розумі?! Тобі о дев'ятій вже треба бути на роботі! Ти що, вирішила догану отримати?! Ти будеш сьогодні вставати?!!
Паралельно з гучним голосом батька звучить дзвінке, щоправда, трішки захрипле сопрано нашого сіамського кота Кіма, якому, напевно, хтось в цей момент наступив на хвіст. По сусідству, скаженіючи від свободи зграї собак, що пробігала мимо воріт, очманіле від молодості цуценя почало голосно лящати, та так дзвінко, як шкільний дзвоник на перше вересня.
— В будку, пакість ти отака! — чується «обожнюваний» мною їдкий голос сусідки.
У відповідь зухвале одноразове гавкання, яке натякало їй, мовляв, іди, куди ішла, не відволікай! І знову дикий гавкіт. Як не обурюватися бідному собаці, коли сам на прив'язі, а поруч розгулює вільний вуличний кошлатий народ. Це були ранкові радості приватного сектору.
Встаю, сонно потираю очі. Розумію, що заснула одягненою, із увімкненим світлом і не змитим макіяжем. Туш розтерла на пів щоки. Сиджу, як Марк Дакаскос в серіалі «Ворон-месник», щоправда, розводи під очима схожі скоріше на синці. Іду до дзеркала, сміюсь.
— Красуня... — шепочу я, дивлячись на чудо-відзеркалення. — T.O.P, це явно був сон. В реальності ти б заїкатись почав, неочікувано зіткнувшись зі мною в темному провулку... А так ще й ведмедика подарував, - хіхікаю, ковтаючи сльози. — Добре, що не панду, а то б я зараз прийняла це як тонкий натяк на мій зовнішній вигляд...
— Ні, ну ти подивись, що витворяє! Півгодини залишилось до робочого дня, а вона витріщається в дзеркало і сама з собою розмовляє! Зовсім зі своїми корейцями розум втратила! — це мама вступила в ряди учасників ранкового дійства.
Розумію, що всі навколо мене праві... Але все одно ніяк не можу прийти в «норму». Сонно плентаюсь у ванну, ледь помітно погладжуючи великим пальцем вказівний, на якому ще відчуваю дотик ЙОГО м'якого волосся... Почала вмиватись, разом з водою змиваючи сльози, що так неочікувано полились по щоках... Добре, що ніхто не помітить. Вода змила воду... Дивлюсь на пальці... Відчуття майже зникло... Моїх вуст торкнулась іронічна посмішка. Ось і прокинулась...
— Ну і дурна... — шепочу я тихо, щоб ніхто не почув.
***
Реальність — прекрасна штука. Весела, грайлива, наповнена почуттями та емоціями. Все відмінно! Іноді навіть прикольно! Особливо, коли життя починає над тобою жартувати. Все є для повного щастя. Тільки от халепа — не до всього цього ми можемо доторкнутися ...
— Такий, як і ти, — жартую я, сміючись, і мимоволі торкаюсь його волосся.
Коментарі
Дописати коментар