«Анатомія для письменника» / Prose «Anatomy for the writer»

 

АВТОР: Уляна Бойко 

РЕЙТИНГ: G 

ЖАНР: гумор, стьоб

Перше, що побачила прокинувшись, — сіру завісу дощу за вікном. Підібгавши ноги, ще більше укуталася в ковдру і задоволено розпливлася в посмішці. Вихідний, злива, літо — улюблене поєднання для моєї Музи. Пописати фанфік, накинувши плед і увімкнувши легку музику, — хіба це не вершина мого щастя? Так, вона. Найвища вершина.

Вилазити з-під ковдри не хотілося. В мені прокинулася котяча лінива натура, що любить побалувати себе в таку погоду. Єдиний подвиг, на який я пішла, — це приготування смачненького, так необхідного мені для творчого процесу. Поставивши цукерки, печиво, фрукти та чай на піднос, розмістила його на столику біля ліжка. На черзі був ноутбук, який я затягла до себе в норку. 

Отже, я була цілком і повністю готова до початку створення довгого літературного ряду. За вікном дощ посилився, переростаючи в зливу, що ще більше підігріло в мені письменницький інтерес. Замуркотівши, потерла руки, дивлячись на чистий аркуш в екрані. Мене чекав новий розділ пригод улюблених героїв. І сьогодні найцікавіший! Парочка, яка весь час сварилася, мала, нарешті, проявити хоч трішки ніжності. Який хвилюючий момент! Я намагалася налаштувати себе на продуктивність. НІ банальності, НІ штампам і НІ дурним описам.

Поїхали!

Закрила очі, шукаючи ниточку початку. А ось і вона. Усміхнувшись, хапаю її. Звучать перші звуки клавіатури. Але ненадовго. Рука зависає в повітрі, і я з дивакуватим виразом обличчя дивлюся на екран. Настав момент діалогу. На мене у відповідь знахабніло поглядала фраза: «він мило посміхнувся».

— Знову мило?.. — забурмотіла, безжально знищивши останню фразу.

Постукуючи пальцями, оглянула кімнату у пошуках підходящого слова. І знову ця набридлива проблема з описами.

— «Мило посміхнувся»... Чого вони всі мило посміхаються? — почала дратуватись, розуміючи, що пішли банальні фрази графомана. — Що, слів інших не знаєш?.. Ніжно? Ні… Чуттєво… Ні. Так, добре… Пропущу і подумаю потім… — перечитую написане. — «Вони підійшли до моря, що облизувало берег, і зупинилися. Том...». Що ж він зробив? Посміхнувся? Ні. Нехай зберігає серйозний вираз обличчя. Так. Додам йому цим таємничості… Хоча навіщо вона в цей момент потрібна?.. А раптом креативно вийде.

Наступної хвилини мій персонаж окинув поглядом героїню. Розуміючи, що це явно не те, що я чекала від нього, роблю собі поблажку і продовжую писати далі, притягнувши ближче коробку цукерок. Том раптом тяжко зітхнув і занурив у небо ясний погляд. Щоб йому весело жилось! Мало того, що занурив ясний, так ще й вдихнув на повні груди свіже морське повітря, а потім знову видихнув. Найголовніше, що шумно, напевно, ще й з присвистом ніздрів!

Тут я відчула, як починаю нервувати. У хід пішла нова порція цукерок. Чим більше я намагалася уникнути стандартних фраз і повторів, тим частіше їх вживала.

— Гаразд... Напишу так, як іде на душу, а потім перечитаю і виправлю...

І тут Том глянув на її обличчя. І що найцікавіше — знову зітхнув. Тяжко, мабуть, давалася хлопцеві його роль. Якщо підрахувати, скільки разів він зітхав у моєму фанфіку, то вийде не драма, а китайський підручник ціґун із системою дихальних вправ.

Далі мало того, що заглянув у обличчя, так ще й обвів його поглядом. Ну, у мене погляд взагалі пустувати любить. Що тільки з ним не відбувається: він у мене то ковзає, то гальмує, ріже, коле, знищує, від нього всіх кидає або в жар, або морозить, а ще він може розтоплювати, іноді навіть стрибає та танцює (це особливо небезпечний варіант). Ще він може бути строгим, веселим, навіть грайливим. А ще поглядів у тексті не менше, ніж зітхання. У мене одні погляди, а ще брови, губи... Відчуття, що я підручник з анатомії пишу, а не фанфік!

Хмурячись, дивилася на екран, відчуваючи, що починаю дратуватися. Відкусивши від соковитого яблука, відстукотіла кілька фраз. Том обійняв за талію. Я, незадоволено бурмочучи собі під ніс, витерла «обійняв» і написала, що пригорнув, що теж не пішло. У результаті все ж таки довелося сковзнути йому рукою до тієї ненависної талії. І взагалі, чим її можна замінити? У всіх бульварних романах тільки й мова, що про талію. Ну та гаразд, все одно не йде нічого іншого в голову. Потім подумаю.

А далі зміна настрою, що завжди веде мене до опису погляду, а він змінюється не щохвилини, а щосекунди: коле і ріже, а паралельно пішла система ціґун — вдих, видих, важкі зітхання, строгий погляд і тут видих з полегшенням, погляд з якоїсь радості повеселішав, ковзнув, потонув, заплутався, загубився... Якби насправді побачила людину з такими бурхливими змінами, подумала б, що в божевільні оголосили канікули. І це лише початок. Далі підключаються наступні пункти.

Брови. Вони то сходяться, то розходяться, то одна підскочила, вигнулась, скинулась, то інша. І ось діалог, під час якого по колу йде цикл: погляд ковзнув, щось помітив, причому відразу підскочила брова, після чого подих був затамований, потім пішов вдих, з’явилась напруга, яка зависла в повітрі акробатом, а ще може приєднатись пауза, мовчання і поряд тиша. Ось так і висять ці мавпи штампового режиму.

Нарешті пішов діалог, який розірвав паузу або порушив мовчання. Дві мавпи впали з місця зависання, і знову важке зітхання, яким так хочеться показати переживання Тома, після чого він у сотий раз усміхається чи сміється. При цьому сміх може бути лише гучним чи беззвучним. Героїня, припустимо Лілі, обов'язково повинна почервоніти, нахилити або підняти, відвернути голову, при цьому брови і у неї сходяться або розходяться, а серце готове вистрибнути, напевно одягнувши парашут, і героїню саме в цей момент кидає в жар. Відчуття, що персонажі мало того, що з нервовим тиком, то ще й температурять. Том, побачивши це, МИЛО усміхнувся і теж глянув убік, може ще кинути погляд собі під ноги або в небо, в місяць, зірки або сонце, яке ОБОВ’ЯЗКОВО сліпить весь час очі, бо іншим воно в мене не буває. Тут Лілі за традицією моїх фанфів обзиває Тома хуліганом, бандитом, нестерпним пустуном, після чого хлопець вибухає сміхом, причому обов'язково треба уточнити, що веселим. Героїня надула губи, кусає їх, закушує, добре, хоч не відстовбурчує. По другому колу червоніє, серце стукає, пішов активний кровообіг і знову її кидає у жар. Вона йде вперед, Том за нею. Мовчання та пауза знову зависли у повітрі. Висять і чекають, коли їх обірве новий діалог, але цього разу по вухам їздить тільки шум моря.

У мене здають нерви і я з'їдаю ще пару цукерок.

І тут герой повертається і РІЗКО зупиняється, а з ним зупиняється її серце (після таких описів героїню відразу треба реанімувати в кардіодиспансері). Том знову обіймає її за ТАЛІЮ, пригортає, зігріває... загалом, там ціла система. Серце Лілі пішло (пішки) стукати у скронях (молотком), іноді навіть гуркотіти, відбиватися, пульсувати, ледь не спазмувати. А коли герой НІЖНО ДОТОРКНУВСЯ, а особливо коли ВЛИП, і тим більше ВЛІПИВСЯ в її вуста губами, а вони можуть бути пристрасні, пухкі, ніжні, м'які, а ще зустрічаються вологі (він слину пускав перед цим чи як?), то серце після такого стресу залишає зону скронь і тікає подалі від епіцентру активних дій, обривається і з усієї дурі летить у п'яту. Взаємодії між Томом та Лілі поки що немає. Героїня в СТУПОРІ, ЗАСТИГЛА, ОКАМ'ЯНІЛА, ВРОСЛА, може ще ВКОРЕНИТИСЯ, ЗАЦЕМЕНТУВАТИСЯ, ОНІМІТИ. А в цей час, коли рука Тома, беручи приклад з погляду, сковзнула по витонченій, точеній, вигнутій (страшний випадок) спині, то по тілу (частіше всьому) біжать стадом мурашки, гнані у кого холодом, у кого жаром (глобальним потеплінням). Героїня іноді може відповісти на поцілунок. Буває, але в мене рідко. Частіше знову червоніє, опускає голову, пішло ТРЕМТІННЯ РУК, ПІДКОСИЛИСЯ НОГИ. У реальному житті за такої симптоматики у Тома давно б відпало бажання і далі приставати до Лілі.

І ось картина: стоїть хлопець з поглядом, що постійно змінюється, бровами, що стрибають, і раз у раз зітхає, бо переживає. Поруч дівчина, що весь час червоніє, з мурашками, що бігають галопом по тілу, тремтить, з вигнутою спиною і на додачу ще й з серцем у п'яті.

У мене вже починалася істерика...

І тут РАПТОМ, неочікувано, в цей момент, в цю секунду, в цю мить пішов дощ і обидва ШВИДКО ПОБІГЛИ (відчуття, що без слова ШВИДКО слово ПОБІГЛИ втрачає сенс, іноді йде підсилення швидкості словом ДУЖЕ швидко побігли) до будинку на бережку. Обидва так само швидко вбігли, тут же швидко розтопили камін, при цьому всі дії супроводжуються то поглядами, що все продовжують постійно мінятись, то КОЛЮЧИМИ слівцями, і знову ж таки отими важкими зітханнями. РАПТОМ у Тома після якоїсь фрази Лілі обличчя стало похмурим. Героїня тут же перетворюється на професійного психолога і ЯВНО БАЧИТЬ, ЩО ХЛОПЕЦЬ ПЕРЕЖИВ ЩОСЬ ТЯЖКЕ (ну, з такими то зітханнями це легко передбачити) і в нього на серці величезний тягар минулого. Том намагається запевнити, що у нього все добре, ГУЧНО СМІЄТЬСЯ, ХАРИЗМАТИЧНО проявляючи себе ще в ряді уже відомих нам виразів обличчя, і дівчина розуміє, ЩО ВПЕРШЕ У ЖИТТІ ЗУСТРІЧАЄ ТАКУ НЕЗВИЧАЙНУ ЛЮДИНУ (ще б пак!). Лілі відчуває хвилювання (знову). Дівчина РАПТОМ розуміє, що в ній прокинулось НЕВІДОМЕ ДОСІ ПОЧУТТЯ. Тому вона ШВИДКО перемикає думки (пультом від телевізора) і ще ШВИДШЕ ЗМІНЮЄ ТЕМУ розмови. Герой ТУТ ЖЕ, В СЕКУНДУ ПОМІЧАЄ РІЗКУ (більш різкої не знайти) ЗМІНУ В НІЙ. Лілі йде до каміна і герою нічого не залишається, як знову важко зітхнути. Вправи ціґун для цього розділу закінчились.

Так як я хотіла написати шедевральне, зворушливе і душевне продовження, то для підсилення ефекту описую, що відбувається за вікном. А там ПРОДОВЖУВАВ ЛИТИ ДОЩ, ЯК ІЗ ВІДРА, ЛОПОТІВ, ДЗВЕНІВ, ЗБІГАВ, КАПАВ. І знову в повітрі зависли мавпи МОВЧАННЯ, ТИША і ПАУЗА.

Поставивши крапку завершення, дивлюсь на те, що вийшло. Настрій скотився до плінтуса і застряг у мишачій норі безвиході. Як би я не намагалася, все одно не можу писати інакше. Не можу описати красиво, а головне — не штампово поведінку, діалоги, зовнішність, події, природу… Постійно все зводиться до банальностей.

Запал далі працювати над новою главою зник.

Я злізла з ліжка, переодягнулась і, взявши парасольку, вийшла у двір. Було прикро. Скільки пишу, а покращення ніякого.

Беру приклад з Тома і важко зітхаю. Прямую вздовж вулиці, залитої дощем.

Хотілося б навчитися не робити помилки, але це так важко.

Та я не вмію довго нудитись без діла. Поступово сумні думки відступили і їх змінили нові ідеї для сюжету. Кроки сповільнились, а бажання створювати нові історії знову взяло гору.

«Кап-кап-кап» вистукував по парасольці дощ. «Стук-стук-стук» відлунювало серце і моя радість: щойно прийшла нова ідея фанфіка.