Фанфік «П'ять троянд» / Fan fiction «Five roses»

АВТОР: Уляна Бойко 

РЕЙТИНГ: G 

ЖАНР: повсякденність, фентезі, дружба

ФАНДОМ: Big Bang

ОПИС

Автор і Муза — неподільний величезний світ, де народжується Слово.

ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Присвячується призиву хлопців до армії та їхньої квіткової пісні-подарунку «Flower Road».

***

14 березня 2018 рік

Було сиро та холодно. Весна лише календарна гріла душу, а серце мучилося в очікуванні тепла, як і квіти, що тужили під товстим килимом мокрого снігу.

Йшла неквапливо, думала про щось буденне, сіре. Як давно всередині не запалювався вогник тепла. Не пам'ятаю, коли по-справжньому раділа. Дім — робота. Робота — дім. Улюблене хобі — єдине, що робило дні яскравішими.

Дім. Вечір. Чашка чаю та сухе печиво. Підвіконня. Затягнуте нічне небо. Навіть немає зірок, які могли б потішити своєю красою. Лише в одному місці хмари блідли і тьмяно світилися. Там був захований місяць.

Увімкнувши ноутбук, монотонно гортала сторінки соцмереж. Тисячі новин і жодна не зачепила. Далі я вже навіть не звертала уваги на заголовки та текст, а просто крутила коліщатко мишки.

Втомлене тихе зітхання. Погляд, що занудьгував, тепер просто свердлив спорожнілу вулицю. Кімната була в напівтемряві, і лише тьмяне світло від вікна освітлювало величезний постер на стіні. На ньому, обійнявшись, усміхалися мені п'ятеро хлопців.

З ними пов'язане моє друге народження... Вони втирали мені сльози, дарували посмішки, зігрівали, коли було так неприємно на душі, підтримували, коли хотілося здатися...

«Чого ж зараз мовчите?» — дорікнула п'ятірці і знову зітхнула. Днями до армії пішов четвертий. Через півроку піде п'ятий… Я переносила розлуку дуже болісно. Ніби знала їх особисто, ніби росла з ними і ми знали найтаємніші секрети один одного. «Захищати Батьківщину можна по-різному, — бурчали мої невдоволені думки. — Можна було їх і не відправляти… Ех… Політика… Хоча невпевнена, що хлопці відмовилися б від армії…» Ображено показавши п'ятірці язика, відвернулася до вікна, поклавши голову на коліна.

Була повна апатія. Нічого не хотілося робити. Начебто за вікном була зовсім і не весна, а глибока сумна осінь.

Сон підкрадався м'якенькою кішкою, терся об мої ноги, муркотів, манив за собою...

Але раптом я здригнулася. З дрімоти вивів якийсь галас. Дивний шум.

Прислухалася.

Стало не по собі. «Хтось десь телевізор дивиться?» — намагалась знайти я пояснення цим дивним звукам. За стіною чути спів птахів, дзюрчання струмка і шум легкого вітру, що запутався у листві, як це буває влітку. «Дивно. Мої вже давно сплять. Сусідів нам не чути, хай би навіть головою об стінку билися. Тоді що це?» З боку книжкової шафи, що діставала аж до стелі, чітко було чути якісь звуки.

— Сплю? — прошепотіла і шльопнула себе по лобі.

Скривившись, потерла голову.

«Щось не схоже», — подумала, вставши з підвіконня. Почала повільно підходити, прислухаючись. Звуки ставали чіткішими. «Чосонська столиця… Глюки!» — розширилися мої очі від здогадки.

І тут я помітила, як крізь щілинки книжкової шафи пробивається ледь помітне золоте світло. «Все кінець! Приїхали!» — жахнулася, прикривши рота. Але не зупинилася. Щось вабило йти вперед. «Ну, якщо глючить, то хоча б подивлюся що», — торкнулася дверцят шафи і вони… раптово… піддалися мені! Серце вискакувало з грудей. «А мене попереджали, що захоплення п'ятіркою фарбованих дивакуватих хлопців приведе до не менш дивних наслідків. Це вони?» — спантеличилася, але не відступила. «Ну і нехай!» — рішуче штовхнула дверцята шафи. Вона раптом заскрипіла і почала повертатися навколо своєї осі. В очі боляче вдарило світло. Зойкнувши, я прикрила обличчя і завмерла, прислухаючись, як тону у вирі літніх звуків, що захлеснули мою кімнату.

Повільно розплющивши очі, побачила квітучий літній сад, обплетений кучерявими різнокольоровими трояндами. Навколо пурхали метелики, співали птахи, а солодкий п'янкий аромат одразу наповнив мене фарбами. Стежка вздовж квітучих троянд поманила за собою. Поруч дзюрчав кришталевий струмок, що сріблився на яскравому сонці, вплітаючи в спів птахів нотки свіжості.

Раптом я помітила, як біля одного трояндового куща щось заворушилося. Зупинившись, почала спостерігати. Це виявилася молоденька дівчина у розшитій квітами довгій сукні. Її волосся було фіолетового кольору, майстерно укладене у вигляді величезної троянди. «Чудеса! — затамувала я подих. – Оце вже як глюче так глюче. Але все ж глюк красивий».

Дівчина привітно посміхнулася мені.

— Ходімо! Запізнимося! — протягнула мені руку і повела кудись за собою.

Я дуже опір не чинила. Треба ж було тепер роздивитись, що і до чого.

Дорогою почали з'являтися нові дівчата. Всі вони були в різнокольорових сукнях різного крою і з хитромудрими квітковими зачісками. «Канікули у божевільні в саду троянд», — зробила я висновок і тут здивовано виявила, що і сама одягнена так же. "О-чма-ні-ти! — видихнула, оглядаючи строкате вбрання та червоне волосся. — Це все чай. Я купила новий чай. Може, його продавали наркомани?»

— Ходімо! — гукнула дівчина і я, плюнувши на все, знову попрямувала за нею.

Чим далі ми йшли, тим пишнішими і різноманітнішими були насадження по обидва боки доріжки. А ще я помітила, як почали траплятися дивні речі. Біля фонтану стояв обплетений ліанами невеликий столик із келихами та відкритим вином. Я розгледіла етикетку «Vina Tondonia» 1987 рік. «Десь я вже це зустрічала», — не могла пригадати. Далі з'явилися порцелянові розбиті серця, обплетені трояндами, які ніби утримували уламки, не даючи їм розсипатися. Потім на стовбурах дерев з'явилися листи, вирізки з газет, на яких проступали візерунки, наче відбитки троянд. І тут я із завмиранням серця почала розуміти, що саме все це нагадує. А точніше — кого… Все довкола — це вирвані фрагменти із життя п'ятьох людей, з якими я вже який рік йшла нога в ногу, черпаючи в їхній творчості натхнення та нові сили. Розкидані навколо мене речі та статті — це були їхні біль та радість. Листи мам, розбиті серця через нещасливе кохання, порослі мохом написи телеканалів, розібрані камери журналістів, скандальні статті зі звинуваченнями, розламаний стіл судді, цілі простирадла глузувань нетизенів, слова яких роз'їла вогкість.

Моє серце вже вкотре стислося. Цього разу з нестерпним болем та смутком. Біля одного з кущів лежали розсипані пігулки. Я мимоволі зупинилася і повільно опустилася навколішки. Рана всередині ще була свіжа і біль посилився при згадці подій минулого літа, коли ми всі ледь не втратили одного з цієї п'ятірки. Спогади про безсонні ночі, переживання, благання вижити вирвали з серця сльози. Вони впали на землю і з неї в тому ж місці, просто в мене на очах почали рости маленькі білі ромашки. Квіти схилилися над розсипаними пігулками і сховали їху. Здивовано спостерігаючи за ще одним дивом, я зітхнула та озирнулася. Цей сад виявився нічим іншим, як минулим дорогих моєму серцю людей. Я на мить уявила, що б тут залишилося, якби не було квітів? Один біль і самотність, осудження, заздрість, зрада. Це жахнуло! Тільки зараз я зрозуміла, наскільки хлопцям було складно весь цей час, але… Ці квіти… Як вони дбайливо, з любов'ю все обплели та прикрили ніжними пелюстками. Цей сад ніби був бальзамом та свіжим повітрям. Силою, яку черпали хлопці. То що це все означає?

Несподівано до мене долинув новий звук. Точніше голос. Знайомий голос… Потім другий, третій… четвертий… п'ятий! Серце вже вкотре стислося. Зірвавшись з місця, я побігла на рідні та близькі серцю звуки. Вони долинали з широкої галявини, де зібралося безліч квіткових дівчат. А посередині, на кришталевій маленькій сцені, стояли вони... Такі ж усміхнені та рідні.

Хлопці розмовляли з дівчатами, що зібралися, і, як завжди, багато жартували та сміялися. Обстановка була вільною та теплою, затишною, навіть, швидше, домашньою. Неначе пікнік зі старими добрими друзями. Дівчата весело дзвеніли голосами, щось кажучи хлопцям, а ті завзято відповідали їм. Мені так хотілося підійти ближче і теж вступити в цей безтурботний дружній діалог, але я боялася зрушити з місця, щоб міраж не розтанув. Вперше за цей час мені захотілося втримати цю мить. Я стояла осторонь і з завмиранням серця, з дурненькою усмішкою та теплими сльозами спостерігала за рідними мені людьми.

Почулися перші нотки незнайомої мелодії. Хлопці взяли мікрофони.

— Що це? Вони співатимуть? — розгубилася я. – Дивно. Вперше чую цю музику.

Почав Джі. М'яко, з п'янкою хриплуватою ноткою в голосі делікатно проник у душу і намалював там сонце.

Згадую минулі часи,

Коли ми були разом.

Я був самотній і сумний часом,

Але ми досі були разом.

Співай зі мною на-на-на.

Співай зі мною на-на-на.

Це ще не кінець.

Сподіваюся, ми зустрінемося знову…

Далі вступив ТОП:

…Коли розцвітуть квіти.

Ми багато пережили.

Ти зустріла когось, на кшталт мене,

А я все гадаю, чи зможу покохати когось знову.

Думаю, ні, адже це не ти.

Я йшов, не дивлячись, куди.

Ти немов промінь світла,

Яскраво освітлюєш мій шлях.

Пісня лилася дзвінкою річкою смутку, радості та надії на нову зустріч. Не встоявши на місці, я почала підтанцьовувати і... підспівувати? Дивуючись собі, я справді співала пісню, яку чула вперше, але звідкись знала слова.

Моє серце тремтіло на прекрасному квітковому шляху.

Я падав і знову злітав завдяки тобі.

Якщо захочеш піти, я зрозумію.

Я вистелю квітами шлях, яким ти підеш.

Але якщо ти коли-небудь скучиш за мною, будь ласка, повертайся.

Полюби мене знову.

Ти можеш відпочити, йдучи квітковим шляхом,

І чекати на мене там.

Згадую минулі часи,

Коли ми були разом.

Я був самотній і сумний часом,

Але ми все ще були разом.

Я багато страждав і багато сміявся.

У моїй голові надто багато спогадів.

Все проходить і це пройде.

Я побачу тебе знову, коли розквітнуть квіти.

365 днів ти була моєю музою.

Ти рятівниця, що давала мені сили.

Я міг покластися на тебе, на твій квітковий сад.

Слова спадали мені на думку.

Вони все ще такі яскраві.

Квіти ста тисяч відтінків.

Вони повністю розцвіли, і вони мають своє ім'я.

Сильний трепет у грудях, що ніколи не зупинити.

4 пори року Вівальді.

Ти картина, якою я ніколи не зможу володіти.

Не можу повірити своїм очам,

Ти моя Чарівна Королева.

Якщо захочеш піти, я зрозумію.

Я вистелю квітами шлях, яким ти підеш.

Але якщо ти коли-небудь скучиш за мною, будь ласка, повертайся.

Полюби мене знову.

Ти можеш відпочити, йдучи квітковим шляхом

І чекати на мене там.

Поцілунок, наче пелюстка.

Моя щока палає.

Я готовий усипати шлях квітами.

Шлях, яким ти йдеш,

Щоб зустрітися зі мною знову.

Якщо ти колись скучиш за мною, будь ласка, повертайся.

Покохай мене знову.

Ти можеш відпочити, йдучи квітковим шляхом

І чекати на мене там.

Поцілунок, наче пелюстка.

Моя щока палає.

Я готовий усипати шлях квітами.

Шлях, яким ти йдеш,

Щоб зустрітися зі мною знову.

Хлопці почали спускатися зі сцени. Вони злилися з райдужними вбраннями дівчат, які теж співали та танцювали у такт приємної музики. П'ятеро в такому натовпі, а відчуття, що були у кожному куточку одразу. Гра уяви? Міраж? Ілюзія?

Ось підійшли і до мене, підвели ближче до сцени. Дівчата навколо взялися за руки, і незабаром утворилося коло. Хлопці не стали до його центру, а залишилися серед нас усіх. Отак і почався дружний хоровод. Ми всі співали, як один, і наші голоси здіймалися аж до птахів у височінь.

Чи могло дурманити голову щось більше за наркотик? Як виявилось, могло. Неймовірне почуття радості, тепла та затишку наповнювало всіх присутніх. Я спостерігала за хлопцями та поступово почала розуміти, що всі ми були пов'язані один з одним. Ми для них, а хлопці для нас у житті стали опорою, підтримкою, силою, натхненням та друзями. Наші щирі почуття та любов розквітали у житті один одного. Надію та радість дарували не тільки вони нам, а й ми їм. Одне дихання на всіх. Стук серця в унісон. Рука в руці — ланцюжок, який об'єднував людей з усього світу, руйнуючи кордони і роблячи всіх одним цілим. Чарівним та барвистим букетом, що співає одні й ті самі пісні.

Я була така щаслива, що мені раптом захотілося закричати про те, що я відчуваю. Не знаю, який БДЖОЛ мене вкусив, але я раптом підняла руки і закричала не своїм голосом, порушуючи гармонію саду. Далі був сильний удар по лобі. На кілька секунд усе потемніло і затихло. Окрім дзвону. Він застряг у вухах. Розплющивши очі, я помітила мерехтливі зірочки. Ще полежавши, — а виявилося, що я вже лежу, — зібравши всі думки до купи, почала приходити до тями і усвідомила, що знаходжусь у позі зірки, розпластавшись на підлозі під вікном. «Все ж сон», — зітхнула я засмучено. Шкода... І, здається, падала я з підвіконня. Політ не можна було назвати м'яким. Я досить добре тріснулася об підлогу і влипла в нього єгипетським профілем. Поволі вставши, розігнулась і раптом завмерла, дивлячись на книжкову шафу. Вже наступної хвилини я наївно штовхала його, намагаючись знайти за ним таємний хід.

— У тебе все добре? — почулося у мене за спиною.

Це були батьки, які у сонному вигляді з'явилися на порозі кімнати. Їх розбудив мій крик та гуркіт. А тепер певною мірою насторожила моя дивна поведінка: я стояла до шафи спиною і, розчервонівшись, штовхала її з усією силою.

— А! Так! Нормально! — дещо придуркувато усміхнулася, одразу відійшовши убік. — Спину… почухала… о… о шафу, — ткнула пальцем у предмет моїх глюків.

Батьки якось дивно подивилися на мене і вийшли.

— Ой, балда-а-а… — протягнула і сіла на підвіконня. — У паспорт заглянь. Час би розуму набратися, а ти все шафи рухаєш... Казки їй захотілося! — замахала руками, сердито себе передражнюючи.

І тут мій погляд зачепився за різнокольорові квіти на моніторі ноутбука.

Вчора, гортаючи сторінку з новинами, я навіть не звернула на них уваги. Але зараз… я чітко розгледіла напис «BigBang», а поруч назву пісні «Flower Road». А далі стаття, де йшлося про те, що гурт, йдучи до армії, зробив подарунок і випустив ще одну пісню з останнього альбому. Тремтячою рукою я ввімкнула аудіо. Перші нотки шокували мене, а вже далі я просто закушувала губи і намотувала кола по кімнаті, приголомшено слухаючи знайому пісню, слова якої я навіть ПАМ'ЯТАЛА!

— Не може бути… — шепотіла розгублено. — Це ж був тільки сон… Сон… Так. О! — раптом пожвавилася я. — Точно! Я в сонному стані увімкнула цю пісню і прослухала її. Просто зробила це, засинаючи, тож нічого не пам'ятаю. Ось і все пояснення! Точно! Тому і сон такий наснився! І пісня знайома! — раділа, як дитина, намагаючись приховати в душі жаль, що чудес у світі не буває і казки — це лише казки.

Поставивши на повтор пісню, яка так припала мені до душі, почала збиратися на роботу. Уже наступив ранок. Настрій був чудовий, хоч і тріщала голова після падіння бомбочкою.

Одягнувши костюм, попрямувала до столу, що стояв у кутку під постером п'яти улюблених веселунів. Там я завжди залишала сумку. Але я так до нього і не дійшла. Остовпіла. На столі в кришталевій вазі… стояли… п'ять різнокольорових троянд. Спокій знепритомнів, реальність розбилася на дрібні осколки, а я залишилася стояти з розкритим ротом серед руїн логічних доводів розсудку.

Трохи оговтавшись, повільно підійшла до вази і дбайливо торкнулася до квітів, ще не вірячи, що це правда. Але ніжні пелюстки приємно залоскотали пальці, раптом викликавши посмішку радості. Кілька сльозинок, як ранкова роса, впали на дорогий подарунок. Квіти пахнули солодким дурманливим ароматом. Таким же, як був у саду цієї ночі.

Піднявши погляд на постер, я побачила, як на ньому довкола хлопців теж розцвіли троянди. Але цього разу я вже не здивувалася.

— Ми ж просто всі з одного саду? Хіба ні? — крізь сльози радісно посміхнулася я. — Чудеса здійснюються там, де в них вірять. Дякую за квіткову дорогу. Бережіть себе! Ми обов'язково ще зустрінемося!