Персонаж із життя

 

_______

📃 ЗМІСТ | ВПЕРЕД 〉

_______

Хто знайомий з моїми роботами в жанрі комедія і вважає, що пригоди моїх персонажів виглядають занадто нереальними і в житті такого не буває, я готова спростувати все особистим досвідом.

А почалося все з кота. Загалом, у мене вже другий день крутилася ідея написати гумористичне продовження рольового фанфіка «Незабудки» про кота та ТОПа (учасник корейської групи Big Bang). На роботі надвечір з'явився час і я захопилася, не помітивши, що вже перевалило за шість годин (а я працювала до п'яти). Відправивши на форум чергові пригоди своєї пари, вимикаю комп'ютер, закриваю кабінет і, як завжди перед виходом із роботи, — вибачаюсь за пікантні подробиці, — йду в дамську кімнату.

Зібравшись звідти виходити, я простягаю руку до ручки, смикаю, а у відповідь тиша. Двері були зачинені.

За вікном мирно співають пташки, сонце пливе до горизонту, вітер листям грається. Загалом, усе так, як я люблю описувати у своїх історіях. Романтика, хоч для мене не в такому романтичному місці, без шансу вийти до ранку на волю. Я розумію, що від шоку в мене поступово заокруглюються очі. Ноги підкосилися. В паніці я, мабуть, і сама б двері винесла. Хоча так, пробувала. Вдарила плечем раз, потім другий, третій. Потім мені, як і персонажам П'єра Рішара, не відразу дійшло, що двері відчиняються в інший бік. Я, ще більше панікуючи, почала смикати на себе, стукати, але добре, що не кричати. Берегла голос для озвучення проектів. Але все марно – ніхто мене на третьому поверсі не чув. Ноги затряслися ще більше. «Висадка десанту» була конкретна, тому що не тільки дамська кімната на замок зачинялася, а й корпус на третьому поверсі теж.

Наступне, що спробувала зробити, — це кілька разів глибоко вдихнути і заспокоїти себе думкою, що, принаймні, я зможу зателефонувати своїм додому і попросити, щоб приїхали на прохідну. Добре, що я передумала залишати речі в кабінеті, хоча хотіла. Трішки почала опановувати себе. Все ж таки мені самій хотілося вирішити цю проблему.

І тут з’явилась нова думка: «Уяви, що ти Тейлор із рольового фанфіка «Незабудки». Що б ти, як автор її пригод, вигадала в подібній ситуації?». Спрацювало! Поміркувавши, я одразу знайшла ще один вихід із ситуації. Відчинила вікно, подивилася вниз. Високо. Оглянула внутрішній двір, оточений житловими будинками. Нікого. Як навмисне! Але я не здивувалася. Це була я, зі мною так завжди.

І тут бачу, у двір в’їжджає машина і паркується у кінці двору. Уявіть картину: тільки хлопець відчиняє дверцята автівки, як я із вікна дамської кімнати ору своїм поставленим озвучкою від реліз-групи ClubFate голосом: «ЮНАЧЕ!!!». Тональність взяла гарну, звук теж той, що треба, тепер ніхто не поскаржився б, що фон заглушає озвучення. Перша реакція хлопця — може, залізти назад у машину? Завмер у позі одна нога в машині, інша на дорозі. Озирнувся на всі боки, сподіваючись, що він зараз не один юнак у дворі. Голос зверху повторив:

— Юначе!!!

Хлопець почав шукати того, хто дикторським голосом кричав на півкварталу. Я вирішила пустити в хід руки, замахала, як загублена на безлюдному острові. Побачивши мене, він уже сміливіше ступив на землю і вийшов з машини  на «берег».

— Що? — кричить, придивляючись.

— Будь ласка, обійдіть будинок і зайдіть у...

У мене завжди були у стресових ситуаціях проблеми з пам'яттю. Я вмить забула, як називається будівля, в якій я працюю. Але бачачи його питливий погляд (зір у мене не соколиний, але в цій ситуації іншого погляду від нього не варто було очікувати), я зрозуміла, що фразу треба закінчити. Тому почала старанно показувати пальцем рух за кут, а потім малювати у повітрі квадрати та кола. Сама не знаю, що хотіла цим сказати, але — О ЩАСТЯ! — мене пробило.

— Офісний центр! Зайдіть у нього! Попросіть на прохідній, нехай відчинять третій корпус! Будь ласка! Мене закрили!

Від щирого серця кажу йому «дякую» за зусилля в цей момент не сміятися. Він стримано посміхнувся, червоніючи від сміху, що давить його, і пообіцяв, що врятує заточену в фортеці дикторку безцінної реліз-групи ClubFate. Томилася я в очікуванні ще хвилин п'ять, які здалися мені вічністю. В голові думки малювали картинку, що він прикольнувся і пішов додому, а я чекаю принца на білому коні. Але тут почула дзвін ключів. Я на радощах як гепнула кулаком у двері, мовляв, «Я тут! Якої радості мене ігнорують і замикають в таких пікантних місцях на ніч, де навіть вигляд з вікна не радує?!».

Загалом вахтерка відбила переді мною з десяток корейських поклонів, не розуміючи, як таке могло статися. Але я її заспокоїла. Буває.

Спускаюся вниз. Встигла помітити лише спину мого рятівника, який уже виходив із приміщення. Хотіла наздогнати, сказати «дякую» (він до цього стояв, чекав на мене, але вирішив, що довго немає, то треба йти), та передумала. Сказавши «До побачення» вахтерці, попрямувала додому, відчуваючи, як ще й досі тремтять ноги.

По дорозі повз мене з квітучою усмішкою та ароматним шлейфом кохання пропливла одружена пара, до складу якої входив мій колишній амур, потім у мене розв'язався шнурок і я нахилилася його зав'язати, перед цим зарядивши куточком пакета собі в око, через це ледь не випустивши телефон... Але, порівняно з перспективою провести ніч у Замку Іф, все це уже здається такою дрібницею...

----------------------------------------

Реліз підготувала Т.О.П.Л.А.Н.А. Історія призначена для домашнього ознайомлювального читання і не підлягає використанню в комерційних цілях. Дякую, що читаєте з нами. 😃😃😃

--------------------------------

Напевно, і у Вашому житті були курйозні випадки. Було б цікаво послухати їх. Приєднуйтесь до розмови!

_______

📃 ЗМІСТ | ВПЕРЕД 〉

_______